Не Ліною єдиною: «неочевидні» жінки української літератури.
На двохстах українських гривнях зображено Лесю Українку. Хтось ще зі школи пам’ятає Марка Вовчка, хоча достеменно й не впевнений щодо її/його статі (щодо справжнього імені — й поготів; зі справжнім іменем Лесі Українки, до речі, та ж біда). У «фейсбуці» тільки лінивий не репостив афористичні рядки Ліни Костенко на всі випадки життя.
На цьому зазвичай знання обивателя про жінок в українській літературі закінчуються. А проте є багато письменниць, які незаслужено обділені увагою не лише читачів, але й дослідників — тоді як могли б бути окрасою не лише української, а й будь-якої національної літератури.
Історичні обставини склалися так, що українська мова й література протягом тривалого часу зазнавала утисків, а український народ пережив кілька хвиль еміграції у різні кінці земної кулі. То тут, то там виникали культурні осередки українства, результати діяльності яких ми змогли оцінити лише після отримання державної незалежності — та й то не одразу. І звісно, що у творенні української культури, зокрема літератури, жінки завжди відігравали важливу роль.
Цей текст — про «неочевидних» письменниць, значення яких для української літератури нам ще належить усвідомити.
Наталена Королева
Графиня Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена Дунін-Борковська народилася в іспанському Бургосі, але родове гніздо батька, Анджея Єжи Дуніна-Борковського, знаходилося на Волині. Матір дівчинки померла при пологах, відтак бабуся Теофіля забрала дитину до себе одразу після народження. Провівши на Волині перші п’ять років життя, Наталена саме там уперше почула українську мову. Наступні дванадцять років вона провела у французькому монастирі, де отримала ґрунтовні знання з гуманітарних наук, вивчила п’ять мов і, за її власними словами, сформувалася як особистість. В 1904 році Наталена приїхала до Києва, де навчалася в Інституті шляхетних дівчат і брала уроки музики в Миколи Лисенка. У Петербурзі закінчила археологічний інститут і мистецьку академію, отримала ступінь доктора археології і диплом «вільного художника». Коло її інтересів вражає: література, музика, живопис; археологія, єгиптологія, медієвістика; театр, оперний спів — і скрізь вона змогла повноцінно себе реалізувати. Встигла навіть три роки відбути на фронтах Першої світової війни у якості сестри милосердя, за що отримала Георгіївського хреста.
В 1919 році у Празі Наталена познайомилася з письменником і громадським діячем Василем Королевим-Старим. Саме з його подачі вона перейшла в літературній творчості з французької мови, якою писала перші свої твори, на українську. З-під її пера вийшло близько десятка книжок: історична, релігійна, пригодницька й науково-популярна проза, літературні легенди, міфологізована автобіографія. У тексти Королева вклала весь свій культурний багаж; інтелектуалізм, історіософічність і віртуозний стиль — це те, що ріднить її з «пражанами» й київськими неокласиками, але разом із тим виводить на широкі обрії загальноєвропейської літератури.
Основний корпус творів Наталени Королеви було видано у Львові ще до Другої світової війни. Щоб скласти уявлення про обшир кругозору письменниці, варто згадати бодай про деякі з них:
- «1313» (1935) — пригодницько-історична повість, в основу якої покладено середньовічну легенду про винайдення пороху на початку XIV ст.
- «Предок» (1937) — оповідь про життя іспанських пращурів письменниці в першій половині XVI ст.
- «Сон тіні» (1938) — повість про події першої половини II ст. н. е. в єгипетському місті Александрії та панування римського імператора Публія Елія Адріана.
- Історичну повість про витоки християнства «Quid est veritas?», головним героєм якої є Понтій Пілат, Королева почала друкувати у Львові в 1939 році, але окремою книгою вона вийшла лише в 1961-му — і то в США.
Серед інших творів: цикл євангельських легенд «Во дні они» (1935), збірка оповідань «Інакший світ» (1936), повість «Без коріння» (1936), цикл «Легенди старокиївські» (1942–43), автобіографічна повість «Шляхами і стежками життя» (1953).
Оксана Лятуринська
Оксана Лятуринська — поетка, малярка, скульпторка і громадська діячка. Належала до «празької школи» — літературного об’єднання, утвореного на основі спільних ідейно-естетичних орієнтирів українськими письменниками, що у 20-х роках минулого століття, після окупації України Росією, емігрували в Чехословаччину (Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз та ін.)
Те, що об’єднує Лятуринську з іншими представниками «празької школи» — це інтелектуалізм, історіософічність і яскраво виражена громадянська позиція. Знаходячись під впливом ідей Дмитра Донцова, друкуючись у його «Літературно-науковому віснику», «пражани» вважали письменницьку працю нерозривно пов’язаною з націєтворчістю. Не дивно, що більшість членів «празької школи» поєднували літературу з громадською, політичною і військовою діяльністю.
Поруч із «залізними строфами» Маланюка й компанії, Лятуринська зарекомендувала себе як майстриня лапідарних поетичних мініатюр:
Вдаряє в грудях мідь об мідь, перетинаються ножі: люби, люби і ненавидь, як повінь, мужу, жий! На кремінь — оливо руки. На лезо — ока гострота. Пруги чола, як знак, різкі. На попіл спалені уста.
(«Вдаряє в грудях мідь об мідь»)
Оксана Лятуринська постійно протягує нитку від теперішнього до минулого — у свою улюблену княжу добу. Центральні образи її віршів — князі і воїни, а місце дії найчастіше — поле битви.
Ця поезія просякнута мілітаризмом, утверджує культ зброї та бойових звитяг минулого, наголошує на спадкоємності військових традицій. Описуючи давні битви, Лятуринська намагається реанімувати бойовий дух поневоленого українського народу і спонукати його до боротьби. Філігранні тексти насичені міфологемами, історичними алюзіями та архаїчною лексикою.
Поема «Єронім» (1946), яку багато хто вважає вершиною творчості Лятуринської — драматична оповідь про поневіряння українських емігрантів після Другої світової війни, насичена біблійною символікою та апокаліптичними мотивами. Зі страждань і зламаних доль окремих людей постає трагедія цілого народу:
Над нами мають, лопотять прапори чорні і зловістять приречення живим. Вчувається: із засвітів гудуть вальторні. Це поминальний спів, це Смерти гімн. А що ж то там, а що ж то діється в Отчизні!
На згадку в грудях запирає дух. Святкує ворог поминки, криваві тризни, і переможний регіт ще не вщух.
О, зглянься, згляньсь над нами, Боже Всемогутній, і до загуби нас не приведи!
В Твоїх руках народу нашого майбутнє. Куди ж ведеш його, куди?
Хоч би де-небудь в світі дай знайти потугу, щоб віра в Бога скріпла у серцях! Вже кинув Хаос у лице Тобі наругу, і шаленіє Жах.
Літературна спадщина Оксани Лятуринської відносно невелика: збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941; друге видання — 1956), книжки для дітей «Материнки» (1946) і «Бедрик» (1956), а також збірка «Ягілка», видана посмертно в 1971 році. Та навіть цього вистачає, щоб говорити про її оригінальний і самобутній поетичний талант, вартий набагато більшої уваги, ніж йому наразі приділено.
Емма Андієвська
Емма Андієвська — письменниця, малярка. Учасниця «Нью-Йоркської групи поетів» — об’єднання літераторів, які, за кількома винятками, після Другої світової війни емігрували до США (сама Андієвська заперечує свою приналежність до групи). Авторка трьох десятків книжок поезії, трьох романів (четвертий не завершено) і п’яти збірок малої прози. Протягом останнього десятиліття популярність Андієвської на батьківщині помітно зросла, а в 2017 році вона навіть стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Втім, передумов говорити про місце Емми Андієвської в умовному літературному «пантеоні» поки що немає. Дуже показово, що більшість українців, дотичних до літератури, просто забуває про її день народження на тлі щорічних помпезних урочистостей на честь Ліни Костенко, хоча вони народилися в один день.
Як і всі «нью-йоркці», Андієвська послідовно відкидала традиційну українську поетику. Її поетична стихія — сюрреалістичний верлібр, сповнений звукової гри та внутрішніх рим:
Десь тільки кінь,
Мов водяна булька,
Був і щез
В водоймищі речей.
Зору крихкі дихальця
Нетривких надихають.
Ребриста тиша
Каштаном подекуди лусне
Й медову галузку
Від серця до вуха –
Тим, що слухом похилі,
Ляду сну відхиля:
Зоря молодим горошком
Сходить на городі.
(«Перетинки»)
або деконструйовані класичні віршові форми, зокрема сонет, із переважно консонантним римуванням:
Скісні лінії
Атланти — вхід, та виходу — ніколи –
Ніхто. Трибут єдиний — умирання. –
Що лябіринт, як цятка — за арену?
За нитку Аріядни — хліба кулька?
Все далі крик, що обернувсь на скелю.
Кістяк струмка підземний, що — по ріні.
Приготували все для оборони,
Лягли — і в інший вимір позникали.
Під глей — доба і місто норовисте
Зі стільниками й ринвами, що — устрій.
Геракл, що вже на рівні безхребетних
Виконує — все копіткіш — роботи.
І крізь століття дивиться сусід
Чи дірку в мурі — в здичавілий сад.
Ґерметична і асоціативна поезія Андієвської є унікальною навіть у контексті Нью-Йоркської групи. Сама авторка наголошує на великій ролі підсвідомості та інтуїції, домінуванні відчуття над інтелектом у своїй творчості. Водночас, неабияким інтелектом має володіти читач — для бодай часткового розуміння цих текстів.
Знайшлося тут місце і для літературних містифікацій: поетка вигадала й «переклала» українською мовою перського поета Халіда Хатамі, грека Арістодімуса Ліхноса і гарлемського афроамериканця Варубу Бдрумбґу. Цікаво, що лише серед цих «перекладів» знаходимо зразки інтимної лірики від Емми Андієвської.
Мала проза Андієвської — збірки «Тигри» (1962), «Джалапіта» (1962), «Проблема голови» (2000) та ін. — сюрреалістичні оповідання, що жанрово тяжіють до авторської казки. Три романи — «Герострати» (1971), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982) — об’ємні модерністські тексти з химерно-фантастичним сюжетом і оригінальним синтаксисом, у яких реалізується авторська концепція хронотопу (т. зв. «теорія круглого часу»).
Патриція Килина
Патриша Нелл Воррен — американська письменниця й перекладачка. Познайомившись і одружившись із Юрієм Тарнавським, одним із лідерів Нью-Йоркської групи поетів, вона самотужки опанувала українську мову, взяла собі за псевдонім ім’я персонажа «Лісової пісні» Лесі Українки й почала писати вірші. Її літературний доробок українською мовою складає три поетичні збірки: «Трагедія джмелів» (1960), «Леґенди і сни» (1964) і «Рожеві міста» (1969). Окрім того, вона разом із чоловіком перекладала англійською мовою українські народні думи, а також прозу Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника.
В густометафоричних віршах Патриції Килини — переважно верлібрах — органічно переплелися урбаністичні й технократичні мотиви, чисельні культурологічні алюзії, міфологізм та українська народно-поетична образність. Останнє видається найпарадоксальнішим, адже Патриша Нелл Воррен не має жодних українських коренів. Очевидно, що українізувалася вона не без впливу Юрія Тарнавського.
Чорна спідниця потока зовсім протерта…
і протерте є полотно дерев –
трава є побита, мов льон,
мов коноплі, побиті стежки.
Потік на каміннях протертий;
жовті маки зникають,
немов на китайці старої подушки –
як корок, ломляться оленячі роги.
(«Чорна спідниця потока зовсім протерта…»)
Я не вважала; весна прийшла,
а я забула зеленіти.
Звичайно я чекаю на весну,
чешу волосся, щоб трава росла;
я перша людина, що йде до парку,
перша, що носить жовту суконку.
Я купую тюльпани, слухаю грому,
молюся до калюж, плачу по пролісках,
паду на коліна перед гніздами.
Кожної весни я така нерозумна,
а цього року –
я не знала, що весна прийшла,
і я забула зеленіти.
(«Забути зеленіти»)
Патриція Килина повертається до англійської мови на початку сімдесятих — відтепер у прозі. В 1971 році виходить її перший роман «Останнє століття».
Після розлучення з Юрієм Тарнавським вона відмовляється від псевдоніма на користь свого справжнього імені. Патриша Нелл Воррен є авторкою кількох романів, найвідоміший з яких — «Бігун попереду» (1974) — увійшов до переліку бестселерів від «The New York Times» і був перекладений десятьма мовами.
Уляна Кравченко
Українську письменницю з німецьким корінням Юлію Юліївну Шнайдер увів у літературу ніхто інший, як Іван Франко, надрукувавши її вірші в 1883 році у часописі «Зоря». А в 1885 році вийшла перша збірка авторки «Prima vera», яка стала першою опублікованою в Галичині жіночою поетичною книгою й користувалася великою популярністю.
Завдяки протекції Франка вийшла і друга збірка «На новий шлях» (1891), яку поетка вже підписала псевдонімом «Уляна Кравченко». Обидві ці книжки — громадянська і патріотична лірика, заклики до емансипації жінок і їхньої активної участі в суспільному житті:
Не сліз потрібно, щоб ставать до бою!
Не сльози — силу й жар візьми за зброю,
Ту силу, що любов у груди ллє,
Ту міць, щоб думи в діло осущати,
Той жар, щоб з злом боротись і прощати
Все, чим тебе невіра й злоба б’є!
(«На новий шлях»)
На рубежі століть Уляна Кравченко випускає ряд книжок для дітей і юнацтва, паралельно публікуючи вірші у провідних періодичних виданнях Галичини. У третій поетичній збірці — «В житті є щось» (1929) — домінує інтимна і пейзажна лірика; наступна книжка «Для неї — все!» (1931) вміщувала патріотичну поезію, зокрема вірші про Січових Стрільців і героїв Крут:
Ми у бій підем кервавий
За своїх братів, –
Не для почести, для слави –
Ми зітнемо ляцькі лави –
Наших ворогів.
А як з бою нам вертати
По трудах усіх –
Муть дівчата нас витати,
Цілувати, пригортати,
Лицарів своїх.
(«Пісня кінноти»)
У 30-х роках Уляна Кравченко випускає дві збірки поезій у прозі — «Замість автобіографії» (1934) і «Мої цвіти» (1933), а також чисельні оповідання, статті, нариси, переклади.
Вершиною творчості письменниці є модерністська автобіографічна повість «Хризантеми», написана протягом 30-х років ХХ століття. Це не єдиний автобіографічний твір Уляни Кравченко, але найбільший і найповніший; в ньому описано юність авторки і показується три покоління її роду на тлі суспільно-політичного життя Галичини середини ХІХ століття.
Олена Теліга
Олена Теліга — ще одна представниця «Празької школи»; поетка, публіцистка, громадська діячка. Має одну з найяскравіших і найтрагічніших біографій в історії української літератури: надзвичайно коротке життя, більша частина якого минула поза Україною, літературна і громадська діяльність, співпраця з Дмитром Донцовим у його «Літературно-науковому віснику», робота в ОУН, організація літературного життя в окупованому Києві, арешт нацистами й розстріл у Бабиному Яру. Її вірші були видані вже посмертно: збірка «Душа на сторожі» побачила світ у 1946 році в Мюнхені, а повне видання поезій — у 1977 році в США.
Якщо не рахувати публіцистичних рефератів і листів до друзів і близьких, літературна спадщина Олени Теліги становить лише тридцять дев’ять поетичних текстів. Втім, такий нечисельний доробок не завадив їй стати учасницею потужної «Вісниківської квадриги» (разом із Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем і Леонідом Мосендзом); та й узагалі — однією з найпотужніших українських поеток.
За мужністю й силою духу, закарбованими у віршовані рядки, Олену Телігу часто порівнюють із Лесею Українкою. Для порівняння:
Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятись зміг!
(«Гострі очі розкриті в морок…»)
А цей фрагмент, здається, і підписувати не треба — більшість його пам’ятає ще зі школи: «Так! я буду крізь сльози сміятись,/ Серед лиха співати пісні,/ Без надії таки сподіватись,/ Буду жити! Геть думи сумні!»
Поезія Олени Теліги — кристалізована пристрасть. І байдуже, чи це почуття до коханого, а чи любов до батьківщини — одне перетікає в інше навіть у межах одного тексту.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті –
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі як вистріл,
Тверді як лезо меча.
(«Вечірня пісня»)
Втім, жінка не лише збирає чоловіка на битву — вона й сама готова боротися й пожертвувати всім заради високої мети. Лірична героїня поезії Олени Теліги — безстрашна, віддана Ідеї жінка, поруч із якою завжди її коханий, її друзі й соратники; вона щаслива й життєрадісна, але не боїться померти за свої ідеали.
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
(«Мужчинам»)
«Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця» — ці слова, а також мученицька смерть у Бабиному Яру, пліч-о-пліч із чоловіком Михайлом Телігою і побратимами-оунівцями, зробили Олену Телігу одним із символів нескореності духу; а її вірші, невіддільні від біографії — видатним маніфестом любові до батьківщини та безкомпромісної боротьби за власні переконання.
Віра Вовк
Віра Остапівна Селянська (Віра Вовк) — авторка поетичних, прозових та драматичних творів, перекладачка, літературознавиця; пише українською, португальською та німецькою мовами; формально належить до Нью-Йоркської групи, хоч більшу частину життя прожила в Бразилії. Чи не єдина з «нью-йоркців», хто завжди підтримував контакти з «материковими» письменниками; кілька разів навідувала СРСР; листувалася з Василем Стусом та Іваном Світличним, коли ті перебували в ув’язненні; перекладала португальською українських класиків і шістдесятників; активно популяризувала українську культуру і літературу по той бік Атлантики.
У поезії Віра Вовк пройшла шлях від майже традиційної поетики:
Вже ранок сонце викотив з колиби
І точить дзвінко небом синьооким,
Гей вітер з гір біжить, бринять потоки
І піною змивають скельні скиби.
Верхи зарожевіли, загоріли
І крила хмар, і небосхил, як ватра.
Готуйтесь в путь, звивайте сірі шатра,
Хай дятлі числять кроки хлопцям смілим!
(«Мандрівник», збірка «Юність», 1954)
до інтелектуально наснаженого верлібру:
Чорте, засмаглий у короні ритмічних церков,
Танцюристе на пагорбах із буґенвілем на стегнах,
Коралевим кущем розгалужуєш свої жили.
Яку жертву запрагли Ошóссі, Ошýм, Ошаля,
Щоб придбати зашептане зілля на щастя
Для відмовлення окрушини доброї долі,
Що загарбала срібними нігтями твоя фіґа з гебану?
Ти танцюєш Саломеєю з моїм вирваним серцем.
у топазових бризках твій регіт зарошує ніч.
(«Сальвадор», збірка «Каппа хреста», 1969)
та «екзистенційного ґерметизму», дуже суголосного з творчістю Пауля Целяна:
саван туману на твоїх стигмах, Чорнобилю!
прикидається мревом диск осмеркнений сонця
де мої дітки невинні
Іроде юродивий?
в ізворах серця — судома відчаю
святий сан матері волочать стернею
в таврі материнськім палає розп’ята душа
(«Рахиль», збірка «Жіночі маски», 1994)
Поезія Віри Вовк сповнена культурологічних алюзій і біблійних мотивів, латиноамериканської екзотики та української, зокрема гуцульської, автентики.
Золотозубі мольфари
Понапихали свої бесаги
Нашим добром.Люто заіржав Черемош,
Об Сокільське вдарив копитом:
“Під котрим каменем спить Довбуш?
Треба збудити!”
Мольфари в шинку бенкетують,
Підносять чарки пінисті.
Довбуш бариться.
Вже не ірже Черемош,
Тільки ячить.(«Мольфари», збірка «Писані кахлі», 1999
Для збірок характерні концептуальність і циклізація, стилістична та ідейно-тематична єдність віршів у межах кожної окремої книги. Віра Вовк є авторкою більш ніж двох десятків поетичних збірок, і навіть попри солідний вік — 94 роки — відрізняється феноменальною продуктивністю. За один лише попередній рік вона видала три книжки віршів.
Віра Вовк також має кілька книг малої прози — «Казки» (1956), «Святий гай» (1983), «Карнавал» (1986) та ін.; романи — «Духи й дервіші» (1956), «Вітражі» (1961). Авторка вдало поєднує традиції латиноамериканського магічного реалізму та української «химерної прози»; плекаючи українську національну ідентичність, вона, втім, дуже органічно влилася в місцеву літературну стихію. Останні десятиліття також позначені плідною літературною працею: протягом 2000-х років авторка опублікувала цілу низку повістей і оповідань.
Відзначилася письменниця й у царині драматургії. Її «містерії» і «казки» виросли на ґрунті українського барокового театру, але з відчутним впливом модерної драми Лесі Українки, Олександра Олеся і Моріса Метерлінка («Смішний святий», «Триптих до циліндрових картин Ю. Соловія», «Вінок троїстий», «Зимове дійство» та б. ін.)
Перекладала українською мовою твори Фрідріха Дюрренматта, Рабіндраната Таґора, Пабло Неруди, Федеріко Ґарсіа Лорки та б. ін. Завдяки Вірі Вовк португальською зазвучав цілий корпус української літератури — від Григорія Сковороди до Василя Голобородька.
Ірина Жиленко
Іраїда Володимирівна Жиленко — поетка, дитяча письменниця. Маючи тісні контакти з іншими шістдесятниками і хронологічно належачи до цього літературного покоління, Жиленко все ж стоїть осібно він них усіх; більше того, її тихий голос часто губиться серед гучної віршованої напівпубліцистики Василя Симоненка, Івана Драча та інших шістдесятників. Поезія перших її книг — «Соло на сольфі» (1965), «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978) — пасторальна, життєствердна і навіть гедоністична (за останнє її особливо цькувала офіційна критика):
Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги хмільні
похмурого заплаканого талу
зашарпали халатик на мені
і в рукави насипали фіалок.
(«Прокинутися з повним домом щастя»)
Ірина Жиленко, подібно до поетів «витісненого покоління», вдалася до «внутрішньої еміграції», однак, на відміну від Василя Голобородька, Віктора Кордуна або Олега Лишеги, вона не поривала із традиційною поетикою, а доводила її до досконалості. Це ріднить її з неокласиками, а особливо — з раннім Максимом Рильським: життя в гармонії зі світом, поезія у повсякденності, образи, які знайомі кожному, але щоразу грають новими барвами. Порівняти хоча б:
Копали картоплю. І відра хмеліли од дзвону.
Варили із кропом борщі, золоті і червоні.
Палили городи. І вчора, і завтра, й сьогодні,
З усім були згодні. Із кожним творінням господнім…
(«Осінь. Копання картоплі»)
із хрестоматійним текстом Рильського: «Вже червоніють помідори,/ І ходить осінь по траві,/ Яке ще там у біса горе,/ Коли серця у нас живі?»
Улюблений топос Ірини Жиленко — сад. Вона то гуляє ним, то розглядає його крізь вікно, а інколи і взагалі зливається з ним у єдине ціле. Іноді на цей ідилічний світ спускається меланхолія:
Осінній вітер… Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?»
(«Вікно у сад»)
Але ця меланхолія в жодному разі не руйнує сад Ірини Жиленко — лише осяює його ніжним світлом і проходить повз, а в сад повертаються любов, ніжність і тихе щастя.
Однак із загальної картини разюче вибивається поетичний цикл «Dies Irea» («День гніву») зі збірки «Чайна церемонія» (1990). Він являє собою рефлексії авторки над Чорнобильською трагедією. Тут на зміну шляхетній меланхолії приходять біль і відчай, адже Сад — оплот щастя, спокою і гармонії — відтепер назавжди знищений, водойми отруєні, а дерева мертві:
Золотом плаче старенька оранжерея
Щось доцвіта в ній трагічно і під’яремно,
І обмивають коріння джерела гіркі.
(«Вечірня аллея»)
Сумує авторка й за тими, хто пішов — своїми друзями-шістдесятниками. Зокрема, у пронизливому вірші «За золотими вікнами зірок» вона згадує Василя Стуса, Аллу Горську, Івана Світличного та багатьох інших, і підсумовує, що заради їхньої пам’яті варто жити, творити і — що найголовніше — залишатися людиною:
<…> все було:
любов і подвиг,
хрест і воскресіння…
Хай вічно світить лампа над столом
в небеснім Києві,
в небесній Україні.
Хай береже спочинок ваш Господь
всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую…
Бо казав Світличний:
«Іриночко, без віршів не приходь…»
Пізніше у книзі спогадів «Ноmо fеrіеns» («Людина що святкує») Ірина Жиленко напише: «Минуть роки — і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги… теж відчують провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен — Світ. …Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…»
Такий невтішний підсумок підбила своїй епосі Ірина Жиленко — одна з найцікавіших, але далеко не «найочевидніша» її представниця.
Автор: Ігор Мітров
